Наприкінці минулого року усім службовцям Ямницької сільської ради були нараховані чи не найбільші в районі преміальні - у розмірі понад 100 та навіть понад 200 відсотків від окладу. Чим заслужили таку винагороду ямницькі ґазди? Якими здобутками може похвалитися тутешня сільська влада? Журналіст "ГК" виїхав на оглядини приміського села, розташованого на відстані тролейбусної зупинки від Івано-Франківська.

Ямниця - особливе село. І не тільки тому, що входить до сфери інтересів одразу двох чинних народних депутатів: для колишнього прикарпатського губернатора Романа Ткача - це родинне гніздо, для цементно-шиферного магната Миколи Круця - центр його бізнесу.

Також це село - одне з небагатьох, яке має регулярний тролейбусний зв'язок з обласним центром і до того ж тут нещодавно з помпою відкрили реконструйований залізничний вокзал. "Це за кошти Львівської залізниці робилося, і треба сказати, що дуже гарно зробили в селі вокзал, - розповідав журналістові "ГК" голова місцевої громадської організації "Поклик Ямниці" Микола Шпільчак, зауваживши, щоправда, що залізничним транспортом ямничани користуються нечасто, хіба лише ті, що живуть недалеко від вокзалу.

Ще одна особливість села - це, власне, діяльність згаданої громадської організації, яка намагається контролювати рішення сільської влади, оцінюючи їх з точки зору користі для громади. Щоб привертати увагу селян до невирішених проблем, ямницькі громадські діячі створили власний сайт в мережі Інтернет і регулярно поповнюють його новинами з життя села. Натомість сільська влада віднедавна відновила випуск щоквартальної сільської газети, яку на початку дев'яностих започаткував нинішній директор першої української гімназії Івано-Франківська, депутат обласної ради Ігор Дейчаківський. Такою активністю в інформаційному просторі похвалитися може далеко не кожне прикарпатське село.

...Як виявилося, в Ямниці дуже давні традиції боротьби за права сільської громади. На старому сільському кладовищі на почесному місці стоїть відновлений надгробок на символічній могилі Івана Смицнюка, який у 1843 році поклав своє життя, виступаючи на оборону прав громади Ямниці. Цей відставний солдат двічі ходив пішки до Відня зі скаргами до цісаря на дії ямницьких управителів, які чинили утиски селянам. За свою громадську позицію Смицнюк поплатився життям: тогочасний управитель Угринова та Ямниці Міхал Шишковський наказав прив'язати ходока до коней і волокти через село, поки не помре.

Загалом, трагічних та героїчних подій в історії Ямниці не бракує. Від початків свого заснування в середині 15-го століття село потерпало від татарських набігів. Під час повстання Хмельницького і походу його армій на Галичину в 1649 році мешканці Ямниці увійшли до складу бойових підрозділів покутських козаків. А вже зовсім недавно, якихось сто років тому, під час Першої світової війни село було майже дощенту зруйноване, коли тут відбувався так званий Корніловський прорив. Укріплення Австро-Угорської армії проходили територією села, тому всіх мешканців на час бойових дій депортували до австрійського містечка Гмінд. «Моя бабця пригадувала, що, коли вони після війни повернулися додому, то знайшли вцілілими лише якихось пару хат», - розповідав Микола Шпільчак.

Коли ж вибухла Друга світова війна, Ямниця стала центром формування відділів ОУН-УПА. Загалом, партизанити в ліс проти німецьких та більшовицьких загонів пішли 103 жителі села, які стали воїнами УПА. Найвідоміший серед них - Василь Савчак «Сталь», якого називають провідником ОУН Буковини.

Тепер про буремні воєнні роки нагадують три пам'ятники загиблим, які один біля одного вишикувалися в центральній частині села. Два з них поставили недавно, а третій - ще радянський обеліск, який уже не тільки позбавлений будь-якої ідеологічної символіки, але й не містить жодного інформативного напису. Позаду цього потрійного меморіалу - пустир, на якому збиралися збудувати сільський народний дім. До сорому, Ямниця досі не має власного клубу.

Навпроти - дивовижно гарна дерев'яна церква. Місцеві кажуть, що її гуцули будували. Без жодного цвяха, все кріплення - лише дерев'яне. Недавно церковцю відреставрували і встановили для її обігріву безпечну автономну систему опалення. Поруч з церквою - капличка, яку називають подарунком Романа Ткача.

До речі, пам'ятних хрестів і капличок в селі багато. Відразу на в'їзді - ротонда з підсвіткою, яку збудували ямницькі цементники Миколи Круця. Зараз на сільській околиці, далеко від сторонніх очей зводять нову капличку, будівництво якої профінансували тутешні меценати. На невеличкій сільській площі в середині села стоїть ще одна капличка із розбитими довкола клумбами. Кажуть, будували її так само - коштом громади.

Селянські обійстя здебільшого доглянуті, окремі будиночки виглядають, як маленькі палацики. Хата Романа Ткача серед інших особливо не виділяється, хоча спереду вона затулена від очей сторонніх старішою, тестевою. Чесно кажучи, окремі депутати районної ради чи керівники підприємств у цьому селі мають розкішніші маєтки. З'їхавши з центральної дороги на сільські заковулки, стикаюся з першою несподіванкою: їхати гладенько заасфальтованими сільськими вуличками після франківського бездоріжжя незвично.

З іншого боку - прикро вражають сільські околиці, перетворені на стихійні сміттярки. Микола Шпільчак відзначив, що вивезення сміття в селі належно не організовано, хоча щороку на це в бюджеті Ямницької сільської ради закладаються значні кошти. «Якщо побутове сміття, хоч і не регулярно, але вивозять, то із будівельними відходами просто біда, - розповідав ямничанин.- Роблячи бодай невеликий ремонт у своїй оселі, кожен із нас самотужки вирішує проблему, куди подіти відходи. Немає у нас спеціально відведеного місця на території сільської ради для їх утилізації, а тому люди вивозять їх, куди заманеться, зазвичай, на околицю села, на берег річки чи потічка. Згодом ці рукотворні терикони обростають побутовим сміттям, яке несуть ямничани, що проживають поблизу. Доповнюють картину заїжджі «гастролери», які викидають привезений непотріб в посадки, біля очисних споруд, в місця, де можна швидко та безкарно викинути сміття і втекти».

І, звичайно, псує враження довгобуд біля ямницької школи та занедбана територія довкола нього. Колись школу вирішили розбудувати, але затія виявилася марною - чимало ямницьких дітей навчається в школах Івано-Франківська, де, здебільшого, й працюють їхні батьки.

Зате поруч - футбольний майданчик зі штучним покриттям і цілком пристойний сільський футбольний стадіон. На адміністративній будівлі все ще висить напис «Цементник», хоча команда має назву «Вихор», відколи нею опікується не цементно-шиферний комбінат, а сільська рада (до речі, тренує ямничан знаменитий колись на Прикарпатті футболіст Михайло Гнатишин). Але футбольні метаморфози - далеко не найскладніший момент у стосунках сільської громади та цементників.

Гарячі дискусії викликає останнім часом тема продажу майже 70 гектарів землі на території Ямницької сільської ради тутешньому цементно-шиферному підприємству. В громадській організації «Поклик Ямниці» вважають продаж землі передчасним, оскільки від оренди та земельного податку сільський бюджет виграв би більше. Однак, минулої п'ятниці, 27 квітня, на сесії Ямницької сільської ради було затверджено експертно-грошову оцінку землі - у розмірі трохи менше 17 мільйонів гривень. «Чотирнадцять депутатів сільської ради на чолі із головою взяли на себе відповідальність за прийняте рішення та його наслідки для громади в майбутньому, - вважає Микола Шпільчак. - Всупереч волі більшості жителів села, яку було висловлено на останньому сході селян, незважаючи на письмові звернення депутатів різних рівнів із пропозицією зняти питання затвердження оцінки землі із розгляду та провести сільський референдум з цього питання, депутати вирішили продати землю, затвердивши її ціну. І де тепер та обіцянка сільського голови, яку він давав на сході селян, що обов'язково перед голосуванням ціни продажу землі буде проведено схід села? Обіцянка-цяцянка...»

Богдан СКАВРОН

Галицький Кореспондент