Сильні люди, слабкі політики

Понад мільйон протестувальників на вулиці – це сигнал про тяжку недугу країни

   Що вивело людей на площі й майдани? Моя відповідь буде дещо іншою, ніж у ці дні можна почути, - слабкі політики. І у владі, і у опозиції. Політики, які не можуть дати людям найважливішого – віри в майбутнє країни, нормальних умов життя, поваги до їхньої гідності. Політики усіх таборів, які не вміють слухати і почути.

   Ця революція незвична. Вона – не  спрогнозована аналітиками. Не запланована політиками. Це – революція гарячих сердець. Революція відчаю. Революція надії.

   Ображені та скривджені підняли голови, охоплені розчаруванням, вони  зуміли знайти сили й повстати.

   Це – революція зраненого серця. Це – революція, яка при будь-якому кінцевому результаті залишиться назавжди в історії. Переможною.

   Бо це – революція людської гідності.

    "Україна – Європа!” - так скандують мільйони українців на вулицях Києва, Львова, Івано-Франківська, Луганська, Луцька, Харкова, Тернополя, донецької Стаханівки і ще сотень малих та великих міст України.

    У них захрипли голоси, але в очах -  вогонь весни, що пробуджується. Люди хочуть, щоб їх почули. У їхніх руках немає зброї. Лише прапори України та Європи. Їхні протести -  мирні.

   Синьо-жовті знамена, як свіжа хвиля. Як подих живого на повні груди після важкої недуги. Україною йде стихія, яку не спинити. Нестримна, жагуча, пробуджена – стихія людей вільних і гідних.

   ”Зека – на нари!” – ці слова адресовані Віктору Януковичу, людині, ім’я якої мали б називати з пошаною, бо є гарантом Конституції і нині обіймає найвищий пост – президентську посаду. Але поваги нема.

    Люди протестують. Бо в них забирають мрію. Три роки українці жили надією, що врешті усміхнеться доля і їхньому знедоленому краю. Що житимуть щасливо. Що відтепер матимуть змогу вільно їздити Європою, вибирати собі роботу, братимуть без страху кредити на житло і бізнес під малі відсотки. Що серця більше не обливатимуться кров’ю через  те, що їхні старі батьки доживають свого віку, рахуючи жебрацьку пенсію і доношуючи одіж з чужого плеча. Люди вірили, що ця тотальна нужденність мине. Але мрію мільйонів обірвала одна людина.

   Бо потім був цей страшний нічний сон. Ця розправа. Майдан Незалежності у Києві залили кров’ю. Попробивали голови, поламали руки, ноги й ребра, повибивали зуби – ще зовсім дітям.

   Кадри "демократії в Україні” - закривавлені обличчя безвусих юнаків, дівчата з розмальованими на обличчі вкраїнськими знаменами, де по жовто-синьому запеклася кров із розсічених скронь.

   І цього ранку все змінилося знову: українці взяли у руки українські прапори й удруге вийшли на вулиці . Лише на цей раз на вулицю пішли не студенти,  а – всі.Люди різних поколінь. Усі ті, хто має людську гідність. Таких називають цвітом нації.

   Сьогодні ці люди стоять на вулицях усієї країни.Їх уже не сотні – сотні тисяч. Вони  уже багато днів на холоді, змерзлі й виснажені. Але це їх не лякає.У їхніх руках немає зброї, тільки українські прапори. Вони - мирні протестувальники,  люди  гідності.

   Українці, які приїхали до столиці, які виходять на вулиці своїх міст, кажуть одне: "Ми йдемо на протести не за партії, а за себе, за свої родини, за своє майбутнє”. Вони йдуть до кращого. Серед протестувальників – учителі, підприємці, юристи, водії, пенсіонери, домогосподині, історики, дуже багато колишніх військових.

   Ситуація у країні напружена. Чому? Бо влада німа і глуха.  Вона не чує громадян своєї країни.Вона боїться визнати, що нинішній протест сотень тисяч – це ляпас їй, це вирок їй.

   …. Я пишу ці рядки і не знаю що буде далі. Але знаю точно: мільйони людей вийшли на акції протесту з однієї простої причини – бо мають людську гідність і хочуть житиє, що буде гідно.

     Ніхто сьогодні не знає, що буде завтра. Але ми точно знаємо напевно – завтра буле іншим.

     Бо той вогонь юних сердець та невинна кров ще зовсім дітей, що запеклася на бруківці, нагадали  всім нам найголовніше – хто ми  на своїй землі.

     І ще одне я знаю точно: країна, яка знову спіткнулася об слабких політиків, але має таких сильних людей, котрі нині заполонили вулиці й майлани, - це країна, у якої  є майбутнє.

   …..Сьогодні на  дворі зима. Холодно.

         Але весна буде. Обов’язково буде.

                                                              Світлана   Мартинець.

                                                      (Газета "Єкспрес” № 135 (7289))