Новини:
Головна » Статті » Спорт

Михайло Гнатишин: «Без футболу себе не мислю»

Михайло Гнатишин: «Без футболу себе не мислю»                                   


Старше покоління уболівальників пам’ятає його – неординарного стрімкого форварда калуського «Хіміка», івано-франківського «Спартака» і «Електрона», долинського «Нафтовика». Михайло Гнатишин… В минулому нестримний нападник пізніше став не менш успішним наставником та і взагалі є непересічною особистістю. З його ім’ям вже сьогодні пов’язуємо цілу епоху, причому доволі успішну, в історії прикарпатського футболу.

 

Шукати зайвого приводу для спілкування із Михайлом Миколайовичем немає особливої потреби. Здається, він сам спонукає до діалогу: оповідає охоче, образно, але завжди цікаво із притаманною лише йому іронією. У повсякденні про таких кажуть: «душа компанії», бо всіх довкола заряджає хорошим настроєм і оптимізмом, в усьому, що відбувається довкола, він будь-що намагається віднайти позитив. З ним цікаво і легко.

 

Ймовірно, що і свій черговий день народження мій співрозмовник сприймає з гумором та зустріне з жартами. А дата, між тим, поважна – вже 65. Невже? Та роки наче і не змінили його давні. Він все такий ж діяльний. Підтягнутий, активний і вічно спраглий до футболу, який став справою життя.

 

Ямниця, мабуть, моя доля.

 

- До того, щоб я потрапив у футбол спричинився мій батько. – розпочинає свою розповідь Михайло Миколайович. Свідомо, це було зроблено, чи ні – не знаю. Але, мабуть. Бо одного дня за його порадою я шестирічний пішов пішки з рідної Сівки до сусіднього Голиня на футбол. То був матч першості товариства «Колгоспник» між господарями та командою з Ямниці. Побачене зробило свою справу – відтоді я «захворів» футболом. Далі все складалося наче само по собі: я виступав за команду Сівки, аж поки одного разу нашій команді не випало зіграти у поєдинку кубка району з калуським «Хіміком». В цій грі я вдало діяв проти опонента – калуського старожила Зеленка і в результаті вже наступного дня мене забрали до Калуша. А навчався я тоді ще у десятому класі школи.

 

- Що такого надзвичайного калушани розгледіли у юнакові?

 

- Важко сказати. Наче й не виділявся. Та і школи у теперішньому розумінні у мене не було. Як часто буває в селі: ми просто ганяли м’яча, як уміли, грали у футбол. Ази справжньої гри я почав пізнавати вже в «Хіміку». Під орудою Мирона Даниловича Мандрика. Дещо пізніше мої здібності вміло розкрив ще один відомий на Калущині гравець наставник Юрій Юрійович Грацлі. Я був шульгою і від природи мав один добрий козир – швидкість. Це і визначило на роки мою футбольну долю: я майже всю кар’єру грав на позиції лівого нападника.

 

- «Хімік» тієї пори був провідною командою краю. Як вдалося зарекомендувати себе?

 

- Сильною тоді в Калуші була не лише доросла команда, а і юнацька. Якось дуже швидко я з юнацького складу перебрався до першої команди. Десь мені довіряли тренери, повірили старожили. А я, відчуваючи підтримку, наполегливо тренувався, вчився футболу. Не забарилися і перші перемоги: у 20 річному віці я вже встиг стати чемпіоном області двічі.

 

За відмову «Спартаку» - дискваліфікація.

 

- Третій комплект «золота» у 1969-му мені вже не дістався. На той час я вже був гравцем «Спартака».

 

- Як стався цей перехід?

 

- Розпочну з того, що вперше мене покликали до команди ще в 1968 році. Запрошував сам Мирослав Іванович Думанський. Я відмовився, бо у «Хіміку» мене все влаштовувало, і, як я вважав, кращої команди, аніж калуська, немає. За це мене було дискваліфіковано – мені заборонили грати в складі «хіміків» в чемпіонаті області. Я мав право грати лише у матчах першості України, де паралельно виступали калушани.

За рік новий тренер «Спартака» Вадим Кириченко та адміністратор команди Ламбург приїхали до мене додому. Я саме робив креслення (навчався в калуському хіміко-технологічному технікуму). Розмову одразу почали з того, що запрошують мене до команди. Я почав вагатися, говорив про те, що вчуся, зрештою, обіцяв подумати над пропозицією, і коли що, під’їхати за кілька днів. Їхня відповідь була миттєвою і скидалася на вимогу: «Ні, вдягайся, і поїхали вже!» Опиратися вдруге не було сенсу.

 

- Як Вас зустріли в «Спартаку»?

 

- Адаптація, навіть попри мої побоювання, пройшла напрочуд легко. З перших днів шефство наді мною взяв Іван Краснецький. Він вважався старожилом, користувався в колективі авторитетом. Іван одразу визначив для мене місце в автобусі – спереду, поряд з ним, а не як це зазвичай було заведено для молодих новачків, ззаду, на «бамбетлі». Вже у другому своєму поєдинку в спартаківській формі мені вдалося забити гол команді Дрогобича. Швидко влитися в команду допомогло і те, що рівень гри обласних команд і змагань у ті роки був достатньо високим.

В «Спартаку» я продовжував діяти на звичній для себе позиції. Команда тоді грала за схемою 4-3-3. Лінія атаки мала такий вигляд: в центрі грав Степан Чопей, справа – Петро Хащевський, а зліва – я. Скажу одразу, над результативним нападником я не був. Найкраще мені вдавалося обігравати суперника на швидкості, іноді й кількох опонентів одразу і входити до карного майданчика. У такий спосіб я заробив для команди багато 11-метрових (загалом за «Спартак» наш герой зіграв понад 140 поєдинків в яких забив 13 м’ячів – прим.авт.)

 

- Щойно з’явившись в команді Ви здобули чемпіонське звання. Якими були відчуття?

 

- Золоті медалі чемпіонів України у 1969-му в команді сприйняли без зайвої ейфорії. Це була нагорода за добросовісно виконану нами роботу. Такою була та команда: ніякої зірковості і гонору у футболістів.

 

- Котрий із двох колективів зразка 1969-го чи 1972-го років вважаєте сильнішим?

 

- Я для себе ніколи не розділяю ці дві команди. Обидві вони для мене рідні і дорогі. Так само некоректно порівнювати котра із звитяг важливіша чи вагоміша. Та коли запитуєте, скажу – «Спартак-72» десь був досвідченіший, загартованіший, а тому , вважаю, дещо сильніший.

 

- Пригадайте найбільші успіхи та невдачі тогочасного періоду.

 

- Це безумовно, обидва чемпіонські сезони. Відчуття, які я пережив тоді і сьогодні не просто передати словами. В 1972-му «Спартак» здобув право грати у першій союзній лізі. Найприкріша поразка трапилася у фіналі Кубка України 1973 року. Розігрували тоді такий приз колективи першої та другої ліги. «Спартак» поступився кіровоградській «Зірці». А найболючіше мені було у 1972. Через ушкодження я змушений був пропустити кінцівку сезону. Не грав у матчах з «Даугавою», хоча до Сімферополя літав і був серед запасних.

 

- Ваш перехід до тернопільського «Будівельника» став несподіваним. Чому так сталося?

 

- Сезон-73 вже закінчився. Другий тренер «Спартака» Кольцов звинуватив мене в тому, що я порушив режим і мене відрахували з команди. Та все це було наклепом. Усі хто мене знав, розуміли, що вчинили зі мною несправедливо. Які у тренерів були на це причини, я навіть зараз можу тільки плутатися в здогадах. Я відчував у собі сили грати на високому рівні, тому пристав на пропозицію нашого земляка Петра Савчука, який саме працював у «Будівельнику» начальником команди. В Тернополі була хороша команда і в цілому я провів там непоганий сезон, хоча з призами і не склалося.

А у рідний «Спартак» мене знову покликали. Вже втретє, коли в 1976 до Івано-Франківська знову повернувся тренувати Вадим Кириченко. Однак у мене вже не було бажання повертатися. Тоді я вже грав за іншу франківську команду – «Електрон».

 

Коли Долина – шлях до нових висот

 

- До «Електрона» - команди нинішнього заводу «Промприлад» я прийшов в часи її домінування на обласному рівні. Основу команди складали колишні гравці «Спартака» Б. Бриндзей, Я. Чернига, Я. Павлівський, А. Бойко, М. Гуменілович, Б. Мороз та інші. Наш досвід вкупі із завзяттям молоді дозволяв здобувати трофеї і перемоги. Кілька років поспіль команда була чемпіоном і володарем кубка області. А у 1976-му «Електрон» виборов «бронзу» першості України серед колективів фізкультури. Фінальний етап змагань, що проходив у Чернігові пам’ятний, бо там мене було визнано кращим нападником турніру. Того ж року команда, яку очолював Богдан Мазур, здобула аматорський Кубок України. У фіналі ми вдома перемогли армянський «Титан» - 2:1. На забили, щоправда два пенальті. І один із них – я. За рік наша команда знову грала у фіналі, але вже поступилася армянцям (0:1) на їхньому полі.

 

- А як так сталося,що ви опинилися в Долині?

 

- Просто моїй дружині після закінчення інституту там запропонували роботу. Довідавшись про це тодішній наставник «Нафтовика» Мирон Йосипович Піндус доклав зусиль, щоб я захищав їхні кольори. За це я йому вдячний: там і команда була з традиціями, добротна. Нам вдалося підкорювати і чемпіонські і кубкові вершини. Зрештою, в Долині я отримав квартиру, там отримав роботу – пішов працювати тренером в ДЮСШ.

 

- Вже тоді всерйоз задумувалися про тренерську роботу?

 

- Спершу гадав, що моя планида, працювати лише з дітьми. Мені це подобалося, про щось інше не мислив. Після шестирічного періоду праці в Долині я ще стільки ж віддав Тисменицькій ДЮСШ. Все в житті змінилося враз. У 1990-му Іван Михайлович Краснецький після свого повернення із Закарпаття несподівано запропонував стати його помічником у «Прикарпатті». Я, звісно, погодився і за своє тренерське становлення повік завдячуватиму саме цій людині.

 

- До становлення яких футболістів приклав руку Михайло Гнатишин?

 

- У Долині це передусім Роман Гошовський та Микола Копистянський. До речі, коли я вже був у «Прикарпатті», то за моєю порадою цих футболістів запрошував до франківської команди Віктор Колотов. Тисменицький період пам’ятний роботою з Миколою Хоминим, Федором Драгомирецьким. Жартома кажу йому, що він гратиме у мене допоки я тренуватиму.

 

- Робота тренера на професійному рівні, яка вона зблизька?

 

- Важка, стресова, десь навіть невдячна. Ти постійно відчуваєш відповідальність, наче знаходишся під пресом. Але працюєш, бо змушений давати результат. Вистачило на цьому шляху і радостей і розчарувань. Вони наче поруч: два виходи «Прикарпаття» до вищої ліги і два вильоти звідти, срібло та підвищення в класі «Енергетика». Та найвагомішим для себе вважаю «бронзовий» сезон бурштинців у 2000-му. Це був перший мій серйозний самостійний тренерський успіх у ролі головного.

 

- Кого із тренерів, з якими доводилося співпрацювати виокремлюєте для себе?

 

- Передусім Івана Краснецького. Без нього я б не відбувся як тренер. Він був не лише партнером. Він був другом, мудрим порадником. Саме Іван Михайлович порадив мені після його відставки у 1992 році залишитися у «Прикарпатті». Великий вплив на мене мали такі особистості як Віктор Колотов та Олег Базилевич. Дуже багато корисного почерпнув від цих фахівців, справжніх особистостей. Імпонував мені підхід до справи молодого Ігоря Юрченка. Якби він продовжив працювати і вдосконалюватися, міг би сягнути на цій царині неабияких здобутків.

 

- Роботу в яких колективах згадуєте з найбільшою приємністю, де саме Вам працювалося найкомфортніше?

 

- Комфортно було всюди. Може від того, що я сам така людина. Упродовж років незабутні моменти довелося переживати і у «Прикарпатті» і у «Енергетику». В Івано-Франківську часом вдавалося підбирати непогані ігрові ансамблі. Праця в Бурштині – це неабиякий досвід самостійної роботи, іноді роботи в непростих, скромних за мірками «профі» умовах. Але нам вдавалося гідно презентувати футбол в невеличкому містечку. По своєму цікаво було втілювати у життя власні ідеї та напрацювання в Яремче, де саме формувалася команда. Приємно, що долучився до закладення підвалин теперішніх успіхів та перемог «Карпат». Повчальним і непростим був мій тренерський досвід у надвірній. То були для команди нелегкі часи. Але і з «Бескидом» доводилося перемагати грандів обласного футболу, грати у фіналі кубка області.

Футболу потрібно віддаватися сповна

 

- Яким є Ваше тренерське кредо?

 

- Не уявляю себе без футболу. До роботи я в усі часи ставився сумлінно і відповідально, де б не доводилося працювати. Цього ж вимагаю і від підопічних. Я не можу і не буду працювати у команді, коли не буде поступального руху вперед, прогресу, а відповідно – результату. Так само і у роботі з окремими футболістами. Всі вони повинні віддаватися футболу сповна. Тільки тоді будуть помітні зрушення на краще, прийдуть успіхи.

 

- При доборі гравця чим керуєтеся найперше?

 

- Передусім звертаю увагу на два чинники: швидкість футболіста. Не так важливо стартова чи дистанційна. А найголовніше – швидкість мислення футболіста. Без цього будь-яка чаклунська робота з м’ячем, фізичні дані, вважаю, втрачає сенс.

 

- Ваші сини також стали футболістами. Чи виправдали вони батьківські сподівання?

 

- Безпосередньо у футболі. В цілому – виправдали. Нехай і не в повній мірі. Футбольні шляхи вони торували собі самі. В жодному разі я їх не «тягнув», не влаштовував протекції. Так, вони грали у командах, які я тренував, але ж я, як кожен наставник, не ворог собі, щоб залучати гравця, який слабший чи не підходить. Хоча, вважаю, і Тарас і Олег зреалізували себе у футболі не повністю. Та найголовніше – я горджуся ними як людьми, як особистостями. І радію від будь яких їхніх успіхів.

 

- Окрім синів, сімейний тил Михайла Гнатишина це…

 

- Моя дружина Анна Іванівна. Вона родом з Ямниці, лікар за фахом. Разом ми вже 38 років. У різних ситуаціях, і найперша пов’язаних з футболом, вона мене підтримує і завжди розуміє. А онучки Мар’яна і Софійка – це моє все.

 

- Михайле Миколайовичу, ви досі у футболі…

 

- Він мене не відпускає. Нині я треную ямщицький «Вихор». Минулого року команда здобула срібні нагороди чемпіонату Тисменицького району. Цьогоріч «срібло» мої підопічні собі забезпечили. На жаль, поступилися у «золотому» матчі…

 

Постскриптум

 

- Поза футболом Ви такий же діяльний і енергійний. Які Ваші уподобання?

 

- У мене все так чи інакше пов’язане з футболом. Були часи, коли я навіть міг стати футбольним арбітром. Ще в пору виступів за «Електрон» Мирослав Ступар пропонував серйозно зайнятися суддівством. Я навіть обслуговував матчі першості області. Але потяг до тренерської роботи таки переважив.

 

- Ваші вірші також про футбол. А оце звідки?

 

- Мабуть, відтоді як я переніс інфаркт. Було це десять років тому. До того подібного за собою я не помічав. Свої вірші присвячую в основному своїм колегам, друзям, які пов’язані з футболом. Коли б ретельніше і серйозніше ставився до цього, то для збірочки вже назбирав. А так – напишу, подарую, а чернетки згодом десь губляться…

 

(Газета "МАТЧ")

 

Громадська Організація "Поклик Ямниці" щиро вітає ювіляря та публікує віршовані рядки, люб*язно надані Михайлом Миколайовичем.

 

      Знов Павлівка чемпіон - на приїжджих ставка,

      А місцеві футболісти нехай курять травку.

      А карточок нахапали, як зірок із неба:

      За порядком не слідкує голова Вацеба.

 

      Друге місце у "Вихора" - хороша подія.

      Маєм нині бомбардира - Бибика Андрія.

      Та здаватись ми не будем, бо є перспектива,

      В нас місцеві футболісти - це велика сила.

      Вони лідерами були, та почались чвари,

      І тому у чемпіонаті ледве треті стали.

 

     В цьому році єзупільці нестабільно грали

     І тому в чемпіонаті лиш четверті стали.

 

     Коли кози підкуєте з заліза і сталі,

     Тоді, може, дістанете ви якісь медалі.

 

     В них хороші футболісти, вміють в футбол грати,

     Тому  Радча заслужила вище місце мати.

 

     "Колос" добре не налився, ягід теж не стало,

      Тому Братківці лишились поза п*єдесталом.

 

     Їх зовуть другим Китаєм . Там дітей багато.

     А як вийти на стадіон - то нема з ким грати.

 

    Чемпіони юнаки - 9-ті дорослі,

     Бо не було в них на полі футбольної злості.

 

   Як їм пиво "Оболонь" привезли з столиці,

   То відразу пішли вверх в турнірній таблиці.

 

   В Чукалівці стадіон треба вже зорати,

   Бо команди як приїздять, то бояться грати.

 

  На цім полі у футбол неможливо грати,

  Тут  без м*яча в любий час мож ногу зламати.

 

   Грайте зараз на бандурі, можете на дримбі,

   Співчуваю я тепер липовецькій "Стримбі".

 

   Не могли у чемпіонаті добре в футбол грати,

   Звідки брати футболістів, як в селі три хати.


   У куплетах на команди я зла не тримаю,

   З Новим  Роком і Різдвом я вас всіх вітаю.

                                    (29.11. 2012р.   М. Гнатишин) 

Категорія: Спорт | Додав: Admin (2013-01-02) | Автор: Гнатишин Михайло Миколайович
Переглядів: 1340 | Коментарі: 26 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 261 2 3 »
0   Спам
Автор: OREL    Пост: 26
ШАНОВНІ СПОРЦМЕНИ, СПРОСТУЙТЕ АБО ПІДТВЕРДІТЬ ІНФОРМАЦІЮ ПРО ТЕ
ЩО СПОРТИВНУ ІНФРАСТРУКТУРУ(СПОРДЗАЛ, МАЙДАНЧИК ДЛЯ МІНІ ФУДБОЛУ ТА СТАДІОН) ЗДАЮТЬ В ОРЕНДУ ПОГОДИННО ЗАЇЖЖИМ СПОРЦМЕНАМ.

І В ЧИЇХ РУКАХ ОСІДАЮТЬ ПРИБУТКИ?
0   Спам
Автор: Футболіст    Пост: 25
dima, Загвіздя, Павлівка, Клузів...
0   Спам
Автор: dima    Пост: 24
Роман, скажи будь-ласка, яка ще юнацька команда в районі отримує гроші за зіграний матч, окрім Ямниці?
0   Спам
Автор: Орлик    Пост: 23
Тут на сайті він, а так то більша половина не знає що є насправді.
0   Спам
Автор: ТАРАС    Пост: 22
НЕ ВОНИ А ВІН.
0   Спам
Автор: Орлик    Пост: 21
Депутатів тут зачепили бо вони кажуть про те чого не знають.
0   Спам
Автор: ТАРАС    Пост: 20
ХЛОПЦІ ГРАЙТЕ ЗА СВОЄ СЕЛО. НЕ ЗНАЮ ЯК ОТРИМУЄ ГРОШІ ПАВЛІВКА, І ..... ГРОШІ ВАМ ВСІ ПОВЕРНУТЬ. НЕ ВИНА ДЕПУТАТІВ.
0   Спам
Автор: Роман    Пост: 19
Андрій, а юнаки-футболісти не працюють. Це свого роду і є їхня робота, яку не оплачують. А якщо б тебе залишити без заробітньої плати справедливо було б? Працюєш, викладаєшся на всі сто, а в замін немає нічого.
0   Спам
Автор: Галичина    Пост: 18
Футболісти молодці , але не їх тренер
0   Спам
Автор: Гравець    Пост: 17
Антон, підтримую.
1-10 11-20 21-26
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Група "Вконтакте"

Форма входу

Наше опитування

Чи були у вас проблеми з реєстрацією на нашому сайті?
Всього відповідей: 52

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Хостинг від uCoz